Дж. Байрон "Хотів би жити знов у горах..."

ХОТІВ БИ ЖИТИ ЗНОВ У ГОРАХ

Хотів би жити знов у горах  Дитям безжурним, як колись,  Блукать між скель, в морях суворих  Між хвиль розбурханих нестись.  Моя ж душа, мов птах прип'ятий,  Що прагне скель і висоти,  Страждає в Англії пихатій,  В краю лукавства й німоти. 
Дай утекти мені, талане,  На лано урвищ і горбів,  Забудь всі титули й кайдани,  Лакуз вельможних і рабів.  Веди мене на хмурі скелі,  Де стогне грізний океан,-  Верни в дитинства дні веселі,  Дай серцю відпочить од ран. 


Я мало жив, та відчуваю:  Чужий я в цьому світі лжі.  Навіщо ж темрява ховає  Той знак останньої межі?  Я спав, я снив про щастя, доки  Не заступив тих марень гніт,-  То, Правдо, промінь твій жорстокий  Вернув мене у ниций світ. 


Кого любив - давно нема вже,  Та й друзі розійшлись, як дим.  Надію втративши назавше,  Вже й серце стало крижаним.  Хай інколи тамує келих  Скорботу й біль, нехай уста  Сміються між питців веселих,-  Я серцем завжди сирота. 


Як слухать ляси разуразні  Не друзів і не ворогів,  Кого у тлум строкатий блазнів  Маєтність або сан привів!  Де ж друзів коло? Чом не склалась  Та приязнь вірна і свята?  Набрид мені вертепний галас  I втіх нещирих марнота. 


А ти, о Жінко, світоч вроди,  Й тобі розрада і любов,  Та в серці в мене стільки льоду,  Що я й до тебе охолов.  Цей світ лукавства і облуди  Я б промінять на край хотів,  В якому вільно дишуть груди 
Між темних урвищ і хребтів. 

Туди б, з незлобним серцем, в бурю,  На те безлюддя, до стихій!  Волію пустку дику й хмуру,  Таку ж, як дух похмурий мій.  О, як мені з душного світу,  Мов голуб до свого кубла,  У небо грозове злетіти,  В кочівлю сонця та орла!

За матеріалами: Український центр